Один з "щасливчиків", який отримав роботу цвинтарного сторожа розповів повчальну історію, чому не можна гуляти по кладовищу після півночі. Старий доглядач умовляв хлопця, щоб він після 12 ночі нікуди не ходив.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяОповідання ведеться від першої особи, а про цю історію повідомляє портал The Mood.
Тільки не треба тинятися по кладовищу після півночі, - умовляв мене старий доглядач обителі мертвих. - Що, запитав я? - Щоб не заважати мертвим гуляти під Місяцем? - розсміявся я.
Доглядач кладовища подивився на мене як на божевільного і вкрадливо продовжив: Обитель мертвих — це не місце для прогулянок, і вже точно недоречно жартувати з цього приводу. Вибачте, — опустив очі я, — зірвалося, по дурості. Доглядач насупився, але незабаром пом’якшав і продовжив інструктаж новобранця.
Годині о дев’ятій ворота кладовища закриєш на замок, тільки попередньо переконайся, що всі покинули територію.
Обхід проводь кожну годину, особливу увагу приділяй паркану навколо, іноді любителі металобрухту намагаються здати пару секцій, так що слідкуй строго. Після опівночі і до шостої ранку відпочивай в сторожці і старайся не висовуватися зайвий раз назовні.
А якщо хтось спробує пробратися саме в цей час? — запитав я.
Якщо у когось вистачить розуму залізти за огорожу з опівночі до шостої ранку — він сам за це жорстоко поплатиться і без твоєї участі — доглядач загадково посміхнувся.
Біля воріт кладовища ми з ним попрощалися, і я пішов приймати господарство в невелику прибудову, яка служила сторожкою доглядачеві. Побут там хоч і був налагоджений по вищому розряду, але виглядало все простовато: невеликий тапчан для сну, дерев’яний стіл і лавка, до сірості витерті одягом, стос старих газет в кутку — доглядач не любив телевізор і той припадав пилом у кутку і включався, напевно, років сто тому.
Я спробував включити телевізор, але він лише моргнув червоною лампочкою і навіки затих. На вулиці стало темніти, хоча літні ночі зовсім короткі, але все ж я вирішив краще включити лампочку, ніж сидіти першу ніч у темноті.
Пора було врешті-решт замикати ворота і робити перший обхід. Спочатку потрібно було обійти територію, згадав я настанови старого. Взяв ліхтарик, хоча на вулиці було ще світло, але з ліхтариком я відчував себе спокійніше.
Сама територія кладовища тягнулася на двісті метрів в обидва кінці і по площі становила близько чотирьох квадратних кілометрів. Тут не було великих пафосних надгробків, але росло дуже багато старих дерев, які ускладнювали огляд. Височенні сосни, розлогі горобини, берези — за останні сто років наросло багато дерев, але вони нікому не заважали, тому їх не прибирали.
Я пройшов всю територію вздовж паркану, але не виявив жодного запізнілого відвідувача. Хоча деколи люди приходили сюди після роботи, щоб відвідати своїх покійних родичів і прибрати могили до заходу сонця. Принаймні, сьогодні таких не було.
Закривши ворота на великий амбарний замок, я повернувся в сторожку і ліг на тапчан — наступний обхід тільки через півгодини. Спочатку подумав, що зможу трохи подрімати, але несподівано виявив, що спати в такій тиші зовсім не можу. У місті для всіх звичний шум автомобілів і вулиці, а тут було так тихо, що чутно як муха б’ються у вікно, як шелестить крилами цвинтарний ворон і вітер пестить крони дерев.
Довелося витягнути з кутка сторожки купу старих газет і знайти собі чтиво на найближчий час. Виявилося, що доглядач збирав роман-газети, які випускалися пару десятиліть назад, так що тут можна було знайти цілі стопки літературних творів ще радянських часів.
Через півгодини я знову вийшов на повітря, на вулиці помітно похолодало, тому довелося накинути на плечі бушлат. У правій руці я стискав ліхтарик. Знову пішов уздовж огорожі, як і вчив старий, намагаючись йти тихо.
Несподівано почув дивний клацаючий звук і завмер на місці. Він долинав від однієї з могил. У мене відразу похололо серце, і я мало не випустив ліхтар з рук. Я став підкрадатися до джерела шуму, висвітлюючи тремтячою рукою собі шлях. Але варто було мені максимально наблизитися до потрібної могилі, як на гілку поруч дерева знялась руда білка, налякавши мене до тремтіння в колінах. Вона тримала в лапках цукерку і вправно уплітала її.
Ось зараза! — вилаявся я з переляку, хоча дуже зрадів, що злякався даремно. Білка, ніби в насмішку, перестрибнула через паркан і зникла в лісі. Я подивився на могилу і побачив, що звір ласував цукерками і горішками, принесеними відвідувачами кладовища на помин. Дивно, але тут же мені захотілося випити гарячого чаю з цукерками, навіть закралася думка взяти кілька з собою, але я відігнав від себе такі грішні думки.
У сторожку я повернувся в змішаних почуттях і картав себе, що злякався звичайної білки. Я налив у кухоль води і засунув в неї кип’ятильник. Поки вода грілася, відшукав пачку чаю і коробку з рафінадом. Поки пив паруючий чай в прикуску з цукром, читав старий роман, знайдений в одній з газет, і навіть забув, де перебуваю, пішовши з головою в придуманий автором світ.
У наступні два обходи нічого екстраординарного не відбулося. Наближалася 12-та година ночі, тому я замкнувся в сторожці і ліг на тапчан з газетою, сподіваючись, що сьогодні мені вдасться трохи поспати.
О другій годині ночі мене розбудив дивний шум. Спочатку мені здалося, що за вікном почався дощ і шумить вітер, але, прислухавшись, я зрозумів, що це не звук падаючих крапель і не шум дерев.
Я виглянув у вікно і обімлів — на території кладовища творилося щось неймовірне: кольори довкола були настільки яскраві, що я вирішив ущипнути себе за руку і переконатися, що не сплю. Взагалі ніщо навколо не нагадувало, що зовсім недавно тут був цвинтар, світ буквально ряснів всіма кольорами веселки, зрідка можна було розгледіти згустки синяво-чорних вкраплень, які повільно пливли туди-сюди. Описати побачене словами було складно, це ніби я опинився на самому дні глибокого океану, де живуть небачені істоти і світ зовсім інший.
Мені одразу захотілося вийти назовні і на власні очі подивитися на цю величну пишність, але як тільки я взявся за дверну ручку, то згадав повчання старого доглядача.
Боже, але як же хотілося вийти назовні і побачити все не через віконне скло, а своїми очима. Я всю ніч просидів перед вікном і милувався фантастичним видовищем, і навіть не помітив, як заснув.
Вранці я прокинувся від наполегливого шуму — хтось сильно бив по цвинтарних воротах і вимагав пустити його всередину. Спросоння я не розібрав, де перебуваю і був ще під враженням нічного видовища. Я вискочив зі сторожки і ніс до носа зіткнувся зі старим доглядачем, який, дивлячись на мене, чогось усміхався.
Як пройшла перша ніч? Здорово ти спав, не добудишся.
Я відкрив ворота і пропустив його на територію:
А ви чого так рано? Ви ж тепер на пенсії. У мене тут, синку, вся сім’я похована, — зітхнув старий доглядач, — так що мені тепер тут набагато приємніше, ніж вдома на самоті. Знаєте, тут вночі відбуваються неймовірні речі! — з подивом почав я. Звичайно знаю, — зупинив мій запал старий, — я спостерігаю це щоночі ось уже багато років.
Але що це? Як це можна все пояснити? Я теж мучив себе такими питаннями багато років, але все виявилося досить просто, — розповів старий, — на цьому кладовищі досі ховають померлих, незважаючи на те, що воно вже дуже старе. Як нам відомо, душа покидає наш світ на сороковий день і перші дев’ять знаходиться на Землі, прощаючись з родичами. Так ось, коли вона покидає Землю, то відбувається це саме тут, де знаходиться тіло покійного. Саме тому ми з тобою це все бачимо. А інші хіба цього не помічають? — схвильовано запитав я. Ні, — це дійство можемо спостерігати тільки ми, — переконливо заявив старий. Але чому?
Така професія, — розвів руками старий доглядач, — ми всіх ближче до мертвих і до того світла, ось нам і показують, як відбувається перехід душі в небеса, щоб ми не боялися небіжчиків і не вірили в надумані і дурні байки. Тоді чому не можна вийти назовні і подивитися цю красу самому зблизька?
А ось тут і криється підступ, — усміхнувся старий, — не можна бути надто цікавим і дізнатися таємницю раніше, ніж ти сам помреш. Ти можеш лише бути свідком, лише трохи зазирнути за покрив, але брати участь не можеш, інакше сам пропадеш, і вже ніхто не знатиме, куди відправиться твоя власна душа. Жах який! — злякався я, — значить можна померти?
На рахунок померти точно не знаю, — старий почухав сиву праву брову, — але колишній наглядач розповідав мені, що один з охоронців одного разу безслідно зник, хоча всі його речі залишилися на місці і кладовище було замкнено зсередини.
Може він просто злякався і втік? — припустив я. Може бути, але минуло вже більше півстоліття, а він так ніде більше і не з’явився. Можу сказати лише одне — не варто намагатися вплинути на те, що для тебе незбагненно, але якщо є можливість спостерігати не втручаючись — просто насолоджуйся цим видовищем.
Старий пішов вглиб цвинтаря, стискаючи невеликий букет польових квітів, а я стояв і думав. Незважаючи на те, що люди проживають в цьому світі довгі роки і вивчили майже весь світ, вони ні на йоту не підійшли до розгадки найважливішої таємниці життя — до розгадки смерті.
Раніше повідомляли, 19-річна вихователька раптово померла на очах у дітей.
Як повідомляв Знай.ua, загиблу в пожежі молоду лікарку ховають в Кропивницького: лежить в труні, як наречена.
Знай.ua писав, 79-річна жінка з втратою пам'яті пішла з дому і не повернулася: тіло знайшли у ставку після довгих пошуків.
